Мама двох хлопчиків поскаржилася мені, що зовсім не встигає займатися дітьми. Вона націлена на кар’єру, багато працює. Їй комфортно в офісі, серед колег, а вдома її дратує, коли хлопчаки починають на ній виснути і вимагати уваги. Вона не знає, у що з ними грати, і не розуміє, чому треба витрачати багато часу на “безглузді” заняття, коли для цього є няня. На всі ці ніжності в неї просто немає сил, а відкрито висловлювати свою любов – для неї непосильне завдання. Невже вона не любить своїх дітей і погано справляється з батьківською роллю?
Складний вибір
У наш час до батьків висувається занадто багато вимог, але особливо дістається мамам. Вони повинні мати гідну роботу, стежити за новинками в галузі культури, спілкуватися з друзями, підтримувати фізичну форму, мати захоплення – одним словом, бути в тренді. І при цьому залишатися хорошими батьками, якщо вже вони завели дітей. Розірватися неможливо, а важливо все. Як бути?
Нечасто, але трапляються крайні підходи до материнства, коли жінка або повністю передає дітей “на аутсорсинг”, або цілком присвячує себе їхньому вихованню. Неважко здогадатися, що обидва варіанти несуть у собі ризики.
У першому випадку турботу про дитину мама перекладає на няню, бабусю, рідше – на тата. І тут благополуччя малюка багато в чому залежить від того, чи зможе ця людина стати для нього “головним дорослим” у перший рік його життя і чи матиме дитина надалі ту саму безумовну материнську любов, якої вона так потребує.
Якщо жінка відмовляється від роботи та захоплень і повністю присвячує себе дитині, виникає ілюзія, що вона по-справжньому самовіддана мати. Але така включеність, таке інтенсивне материнство самі по собі нічого не гарантують. Крім того, перетворившись на “просто маму”, вона, як правило, не може реалізувати себе, і дитина бачить поруч із собою не щасливу людину, а виснажену, роздратовану, незадоволену жінку. Нерідко такі мами потім дорікають дітям тим, що “поклали на них життя”.
Більшість матерів намагаються встигати скрізь. Але щоб почуватися “хорошою мамою”, жінка має проводити з дитиною якомога більше часу, і вона старається щосили. Дехто примудряється так організувати своє життя, що фізично дитина постійно “при мамі”: вона бере її з собою на зустріч із подругами до ресторану або на манікюр, вона поруч, коли вона працює “віддалено” або листується з кимось, втупившись у ноутбук чи телефон. Але дитина присутня як якесь тло, а не об’єкт, на якому сфокусована мамина увага. Вона займається своїми справами, і між ними не виникає реального контакту.
Мамам важко так розподілити свій час і сили, щоб дати дитині ту дозу любові й уваги, яка їй необхідна, і водночас не упустити чогось важливого, не обділити увагою чоловіка, друзів, близьких, себе. Звідси постійне відчуття провини, втома, дратівливість.
Дієва любов
Як же зробити так, щоб, з одного боку, скинути з себе гнітючий тягар напруження і провини, а з іншого – зробити взаємодію з дитиною осмисленою і такою, що приносить позитивні емоції? Насамперед треба зрозуміти, що справа не в кількості витраченого на дитину часу, а в якості нашого спілкування. Батьківська любов має стати дієвою.
У прекрасному есе Еріха Фромма “Мистецтво любити” описано чотири найважливіші елементи такої любові: турбота, відповідальність, повага і знання. Має сенс поглянути на них у контексті сьогоднішнього життя і взаємин сучасних батьків і дітей.
ТУРБОТА
Турбота проявляється насамперед у чуйному й уважному ставленні до потреб і благополуччя дитини.
Саме слово “турбота” має позитивні конотації. Здається, чим її більше, тим краще. Але турбота про дітей не повинна бути “всепожираючою”, і на різних етапах життя дитині потрібна різна її кількість – обернено пропорційна її віку. До трьох місяців будь-які її вимоги виконуються без жодної затримки, а мама зосереджена на ній. Потім паузи між її запитом і маминою реакцією потихеньку збільшуються, турбота дозується, але все одно перший рік – час, коли треба викластися на повну. Після цього вже можна делегувати частину турботи про дитину кому-небудь із близьких.
Але як проявити турботу, якщо в нас на це лише година або півгодини на день? Можна взяти за правило, прийшовши з роботи, перші п’ять хвилин присвятити дитині: привітатися, обійняти її, приголубити. Якщо вона вже ходить до школи, можна зробити традицією готувати їй смачний сніданок вранці і проводжати на заняття. Можна зідзвонюватися після уроків, щоб дізнатися, як минув день, а ввечері разом дивитися серіал. Коли ми, незважаючи на зайнятість, приходимо на важливий для дитини захід або організовуємо святкову сімейну вечерю з нагоди її повернення з літнього табору, це теж турбота. Головне, дати відчути дитині, що цей час належить тільки їй.
Але, звісно, треба розуміти, про що варто дбати, а про що не варто. Я, наприклад, не дбала про те, чи поклав мій син потрібний зошит у портфель, чи зробив уроки і за що отримав двійку. Батьківська турбота якраз у тому й полягає, щоб дитина навчилася дбати про себе сама: зібрати портфель, попрасувати одяг на ранок, приготувати просту їжу. Так ми зможемо виростити не інфантильну, а впевнену в собі, рішучу людину.
Наша турбота – це подушка безпеки для дитини. Вона знає, що її люблять, що у скрутну мить вона може на нас розраховувати, і тому почувається вільно, спокійно, з довірою ставиться до світу і людей.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Ми відповідальні за свою дитину доти, доки не виростимо її. Тому ми думаємо не тільки про те, щоб вона була “сита, взута, вдягнена”, а й про її виховання, освіту, дозвілля, про її майбутнє, ми вкладаємось у її розвиток – усе це теж прояви любові.
Безумовно, відповідальність не означає гіперопіку і надмірний контроль. Знайти гарний садок, школу, гурток, секцію, вмотивувати дитину туди ходити і допомогти їй не зійти з дистанції – сама по собі вже велика справа. Але буває, мами починають всюди ходити зі своїми дітьми і змушують їх почуватися вкрай ніяково. Треба знайти золоту середину, щоб тримати руку на пульсі й відпускати її, якщо ситуація дозволяє.
Важливо бути поруч саме тоді, коли треба: чітко бачити ті ситуації, де потрібно втрутитися, – перевести в іншу школу, з’ясувати стосунки з учителем, перевірити стан здоров’я. Або, навпаки, не втручатися, але бути готовим вчасно прийти на допомогу.
Для кожного віку є ключові теми, до яких потрібно бути особливо уважними. Для малюків це зміна обстановки або няні, для молодших школярів – стосунки з учителями, оцінки та успіхи в школі, для підлітків – спілкування з однолітками, особисте життя, перше кохання. Діти гостро переживають, якщо засохло посаджене ними дерево або помер домашній улюбленець. Для них погано відповісти на уроці, до якого готувався, – серйозний стрес. Не потрапити в шкільну команду чи на день народження до друга – справжнє горе. Треба підключатися в такі моменти, втішати, допомагати. Це потужний прояв любові та необхідна підтримка дитини в її подальшому житті.
Батьки несуть відповідальність і за стосунки з дітьми. Абсолютно неприпустимо і безвідповідально ображатися на дитину, ігнорувати її, як покарання не розмовляти з нею по два тижні. Буває, батьки розлучилися, живуть окремо, і батько скаржиться, що син не йде з ним на контакт: на дзвінки не відповідає, під час особистого спілкування двох слів із нього не витягнеш. Батько ображений: “Підросте, порозумнішає, тоді й поговоримо, аліменти я переказую, нехай мати його сама виховує”. Але якщо ми хочемо, щоб дитина відчувала нашу любов, ми маємо не самоусуватися, не йти в тінь, чекаючи, поки вона першою зробить крок назустріч, а вибудовувати стосунки, розуміючи, що навіть шістнадцятирічний підліток не здатний самостійно розв’язати комунікативні завдання такого рівня.
Проявити гнучкість, зняти напругу і встановити теплий контакт – це рівень компетенції та відповідальності батьків, а не дітей.
ПОВАГА
У чому проявляється повага до іншої людини? У тому, що ми з нею рахуємося: враховуємо її інтереси, плани, думки. Щодо дитини повага може проявлятися вже з перших днів її життя. Ми реагуємо на її плач, намагаємося зрозуміти, чого вона хоче, годуємо її, зігріваємо, заколисуємо. Коли її потреби змінюються, стають більш різноманітними і складними, ми теж намагаємося їх поважати. Ми погоджуємося з тим, що їй щось подобається, а щось – ні, тобто сприймаємо її як самостійну особистість.
Коли мої діти були маленькими, мені не раз доводилося чути: “Як це так, твій син не хоче їхати в гості до твоєї подруги?” Я знала, що йому буквально фізично важко терпіти її бурхливі прояви радості від зустрічі з ним. А вплинути на подругу було практично неможливо. Я поважала почуття сина і залишала його вдома.
Зрозуміло, не йдеться про те, щоб потурати всім бажанням дитини. У багатьох випадках ми говоримо: “Це буде так і тільки так”. Наприклад, треба мити за собою посуд, і це не обговорюється. Ми не кричимо, не принижуємо її, а спокійно і шанобливо наполягаємо на своєму.
Ми приймаємо дитину такою, якою вона є, бачимо її унікальність, її таланти та даємо їй змогу розвиватися у своєму темпі та відповідно до власних інтересів, нахилів і здібностей. Важливо поважати її своєрідність і несхожість на нас.
Як дитина може відчути, що її поважають? А як ми самі це відчуваємо? Нам важливо, чи цікавляться нашою думкою, наскільки уважно слухають нас, перебивають чи ні, чи діляться інформацією, чи запрошують до обговорення? Нас поважають, якщо спілкуються з нами на рівних, ввічливо, доброзичливо, без спроб нав’язати свою думку і підпорядкувати своїй волі, співпрацюючи, а не маніпулюючи.
У процесі спілкування ми орієнтуємося і на невербальні сигнали. Має значення тон голосу: м’який чи грубий, спокійний чи різкий, доброзичливий чи дратівливий (як часто ми чуємо чи вимовляємо “Підійди сюди, я сказала!”, “Ну ж бо припини негайно!”). Поза – теж характерна ознака: ми височіємо над дитиною і суворим вказівним жестом показуємо, що треба зробити, або опускаємося на рівень її зросту, встановлюємо зоровий контакт і з посмішкою на обличчі розмовляємо.
Ще одна складова поваги – довіра, наприклад готовність доручити відповідальну справу. Чотирирічного малюка можна попросити розставити на столі посуд до приходу гостей, полити квіти. Молодшого школяра – регулярно доглядати за домашнім улюбленцем, допомогти приготувати вечерю. Підлітку можна дозволити залишитися одному вдома на кілька днів або вирушити в самостійну поїздку.
ЗНАНАННЯ
Щоб пізнати свою дитину, треба помічати деталі й ставити запитання, прагнути бути ближче, цікавитися її життям, смаками, уподобаннями: що вона любить на сніданок, яка музика їй до вподоби, з ким вона дружить. Діти хочуть, щоб їх запитували, щоб ними цікавилися. Головне, не просто ставити запитання, а вибудовувати діалог: слухати відповіді, уточнювати, конкретизувати.
Але це не мають бути інспекторські, упереджені запитання. Можна запитати з гумором: “Ну, за що тобі сьогодні влетіло?” Треба дати дитині можливість уникнути відповіді, якщо вона не хоче розмовляти просто зараз. Часто діти не розповідають важливих речей одразу, але, наприклад, увечері, перед сном, дитина раптом починає ділитися чимось потаємним, говорити про те, що її засмутило (або, навпаки, дуже потішило).
Багато батьків хочуть знати про дітей усе: читають особисте листування дитини або підслуховують телефонні розмови, а потім жахаються їхнього змісту та стилю. Моє перше запитання до таких батьків: “А навіщо ви туди полізли?” Я ніколи не залазила в портфелі та кишені своїх дітей. Навіть попереджала: “Кладеш речі в прання – перевір кишені, бо ніхто їх перевіряти не буде”.
Батькам треба знати тільки те, що справді необхідно: добре дитині чи погано і чому. Наприклад, якщо ми записали дитину в гурток і привели її на заняття, важливо не просто сидіти в коридорі й чекати закінчення, а поцікавитися, як почувається дитина: чи адаптувалася вона, чи відчуває надмірний стрес від того, що викладач кричить на дітей. Ми маємо вникати в суть того, що відбувається.
Щасливі моменти
Чотири елементи дієвої любові взаємопов’язані: відповідальність передбачає турботу і повагу, а повага – знання тощо. Це діяльна участь у житті дитини, терпіння, безкорисливість, здатність віддавати, не вимагаючи нічого натомість. Вимагати ми повинні тільки від себе, послідовно і постійно.
“Але ми й так багато робимо для своїх дітей: вкладаємося в них, виховуємо, розвиваємо… Що ж іще від нас вимагати?” – скажуть сучасні просунуті батьки. У тому-то й річ, що наша любов трансформувалася в постійне виховання й управління. У нас уже не залишається сил на “просто любов”: обійняти, приголубити, потискати, подивитися разом фільм, пошепотітися перед сном. Ми весь час скаржимося на зайнятість, але при цьому не використовуємо найпростіші можливості подарувати дітям позитивні емоції. Наприклад, забрати малюка з дитячого садка в гарному настрої, похвалити за те, що він відмінно поводився, принести невеликий сюрприз: цукерку, улюблену іграшку. Або влаштувати суботнім ранком бій подушками, позмагатися в тому, хто краще вміє корчити пики або розмовляти смішними голосами. Кілька хвилин сміху на день – теж важлива частина нашої турботи про дитину і наші стосунки. Саме така – буденна, невигадлива, але щира любов необхідна дітям як повітря, без неї вони чахнуть, засихають, як рослина, яку перестають поливати.
Канадський нейробіолог Майкл Міні провів цікавий експеримент: він виділив групу щурів з високим рівнем ВУ (вилизування і догляду за дитинчатами) і порівняв їхнє потомство з щурятами з контрольної групи. З’ясувалося, що дитинчата “турботливих” щурів виростали в сім разів спокійнішими і впевненішими, ніж інші малюки. Вони були більш допитливими і товариськими, менш агресивними. Ці щурята проводили більше часу на відкритому просторі, швидше наважувалися спробувати їжу, що лежала в незахищеному місці, і довше її їли. Учені виявили величезну різницю в будові тих частин головного мозку щурів, які регулюють стрес.
“Вилизування” і “залицяння” – ось чого чекають від нас діти і чого не отримують. А це якраз і є той “вітамін любові”, якого дитина найбільше потребує фізіологічно і психологічно, який необхідний їй для виживання, повноцінного розвитку і дорослішання. І часу на всі ці “обіймашки” треба зовсім небагато. Головне, щоб це було від душі. Так ми зробимо і своє життя, і життя наших дітей яскравішим і насиченішим, а у відповідь обов’язково отримаємо турботу, повагу, увагу. І тоді дитина виросте близькою, рідною нам людиною, і образ батьків у її свідомості завжди буде пов’язаний із теплом і любов’ю.