Їхали якось в автобусі до Ужгорода. Дорога була виснажлива, пасажири дрімали. Не спав тільки маленький хлопчик і, відповідно, його тато, якому доводилося відповідати на численні запитання. Щоразу дитина ставила нове запитання про побачене за вікном, проте лейтмотивом цього словесного потоку була фраза “Чи далеко до Ужгорода?”.
Ця фраза звучала так часто, що почала дратувати не лише тата, а й усіх присутніх, які миттєво прокидалися, щойно чули це запитання. Роздратування багато в чому було спричинене тим, що дорога була виснажливою і кожен сам із нетерпінням чекав, коли ж буде цей самий Ужгород. Тато терпляче відповідав синові, скільки залишилося за часом, але видно було, що заради спокійних відповідей він збирає всю силу волі.
І ось доїхали до залізничних колій. Ось-ось мав пройти потяг, тому автобус зупинився біля шлагбаума. Це було якесь село, тож на вулиці мирно щипали травичку корови на чолі з бичком, жваві гуси та пара-трійка флегматичних овець.
Хлопчик, почав розпитувати тата про тварин, про те, що вони їдять, хто їхні господарі тощо…
Пасажири мимоволі теж почали спостерігати за тваринами. І раптом бик поліз на корову, що не могло сховатися від хлопчика:
– Тату, а що бик робить?
– Нічого…
– Ну, та-а-ато! Що бик робить?
Весь автобус завмер, з цікавістю чекаючи, що ж відповість батько. І тут татусь не витримав:
– Що-що?! Заліз вище і дивиться, чи далеко до Ужгорода!
Автобус спaлaхнув дружним реготом пасажирів. Реготав навіть водій!