Лист до своєї дитини. Те, що я хочу сказати, але не завжди встигаю
Моя люба дитино,
Як багато всього я хочу тобі сказати. Як багато слів живе в моєму серці — щодня, щомиті. Але вони губляться між «одягни шапку», «доїж кашу», «будь обережний» і «ти вже помив зубки?». Вони розчиняються в щоденній суєті — у готуванні, прибиранні, хвилюваннях, нескінченних «треба встигнути». І я іноді не встигаю сказати головне.
А головне — ось що: я люблю тебе.
Не за те, що ти чемний. Не за гарні оцінки, не за чисту кімнату, не за твої успіхи. Я люблю тебе просто тому, що ти є. Тому, що одного дня ти з’явився в моєму житті — і зробив мене мамою.
Я не завжди ідеальна. Іноді я кричу. Іноді злюсь, коли втомлена. Іноді мені хочеться просто сісти в тиші з чашкою чаю й нічого не робити. І через це я можу здатись холодною або роздратованою. Але це не означає, що я люблю тебе менше. Це не означає, що я тебе не чую або не бачу. Просто я — жива. Іноді слабка. Але завжди — твоя мама.
Ти — мій всесвіт. Моє серце. Моя найбільша радість і водночас найбільша відповідальність. Коли я прокидаюсь вночі, перше, про що думаю — як ти. Коли чую твій сміх — серце розцвітає. Коли ти хворієш — я б віддала все, аби взяти той біль на себе. Коли ти розчаровуєшся — я шукаю слова, щоб зібрати твої крихітні тривоги в купку й видихнути разом із тобою.
Я завжди на твоєму боці. Завжди. Навіть коли сварюсь. Навіть коли здається, що ми не розуміємо одне одного. Я — твій тил, твій прихисток, твоя опора. Ти можеш бути ким завгодно. Можеш падати, помилятись, пробувати, боятись. Я завжди підтримаю. Завжди обійму. Навіть у думках.
Іноді я дивлюсь, як ти спиш, і стиха прошу в себе самої вибачення. За ті моменти, коли була різкою. Коли не вислухала. Коли була поруч, але думками десь у списку покупок. Пробач, що не завжди розумію, що не завжди спокійна. Але знай: я стараюсь. Я росту разом із тобою. Вчуся бути мудрішою. Терплячішою. Твоя любов змінює мене.
Дякую, що вибрав мене своєю мамою. Це не просто слова — це молитва. Я не знаю, чому саме ти прийшов до мене, але я вдячна. Навіть у найважчі дні. Навіть тоді, коли втома стирає усмішку. Бо бути твоєю мамою — це найбільше щастя.
Коли ти виростеш, життя забере тебе у власні турботи. І, можливо, ти не завжди матимеш час дзвонити. Не завжди пам’ятатимеш, що я чекаю твого «привіт». Але навіть тоді — я поруч. Я в тобі. У кожному слові, якого я тебе навчила. У кожному твоєму виборі. У твоїй впевненості, яку я вкладала роками. У твоїй ніжності, яку я плекала з перших днів.
Навіть якщо мовчу — я думаю про тебе. Навіть якщо далеко — я з тобою в серці. І навіть коли мене не буде — моя любов залишиться з тобою. У кожному обіймі, яке ти даси своїм дітям. У кожному рішенні, яке приймеш із добром.
Пам’ятай: ти завжди можеш повертатися. Додому. До мене. До себе.
Я завжди любитиму тебе — глибоко, тихо, безумовно. Так, як тільки мама може любити.
Твоя. Назавжди.