Мене взагалі не вважають сентиментальною людиною, і я не зберігаю багато барахла. Коли я поїхала вчитися, все, що не помістилося в мою шафу, влізло в невеликий комод. Коли я вийшла заміж, усі сувеніри скоротилися до однієї коробки. Після вагітності коробка зменшилася до крихітного контейнера, який я засунула під ліжко.
А потім у нас з’явилися діти.
І разом із ними величезна кількість речей від друзів і родичів. Я втішала себе тим, що діти одного разу виростуть, і ми викинемо або віддамо всі ці колиски, пляшечки та підгузки. Як же я помилялася!
Діти стали старшими, але речей не ставало менше. Та й викинути що-небудь було неможливо. Підгузки нам досі були потрібні, а маленькі м’які іграшки… їх було занадто багато! Я нарахувала 1398 іграшок, які ми накопичили за три роки батьківства.
І ніхто в цьому не винен. У моїх дітей чотири бабусі й дідусі, дві прабабусі й прадідусі, а також п’ять тіток і дядьків у радіусі 20 кілометрів. Багато з них висловлюють свою любов через покупки. Постійні покупки. На Різдво, Дні народження, Великдень, День Святого Валентина, звичайну суботу.
Проблема була в тому, що діти отримували так багато подарунків, що саме дарування починало втрачати сенс. Щоразу, коли хтось приходив до нас у гості, мій 3-річний син очікував на дари.
Кількість речей, що накопичилися в нашому домі, почала дратувати мене, але я не знала, що робити. Моя старша дитина має гарну пам’ять: днями вона плакала, бо не могла знайти малюнок, який намалювала в дитячому садку рік тому. І члени нашої сім’ї постійно перевіряли свої подарунки: “А де той ведмідь, якого я тобі подарував, малюк? Ти часто з ним граєшся?”.
Я страждала, але не хотіла нікого образити.
А потім стався вечір, який змінив моє життя. Ми прийшли до друга на вечерю; у них теж були маленькі діти, приблизно на рік старші за наших. Ми увійшли, і я була приголомшена тим, що їхній будинок повністю захоплений речами дітей. Підлоги у вітальні не було видно, тому що всюди валялися іграшки – не використовувані, а складені до стелі. Вони вибачилися за безлад, але це, здавалося, не турбувало їх.
Зате запанікувала я. Невже мої діти накопичать так багато, що я не зможу знайти своє власне життя під усім цим безладом?
Увечері ми прийшли додому і вклали дітей спати. І я почала ритися в коробках. Накопичені за три роки іграшки, старий одяг та інші речі були безжально розібрані.
Якщо я збиралася стати хорошою мамою, то мала заявити про свої права й умови. Моєю умовою було одне – право розпоряджатися накопиченнями. Тепер я мала м’яко, але твердо повідомити родичам, що у нас немає місця для плюшевого ведмедя розміром з будинок, але, може, таке місце є в їхньому будинку і вони зможуть зберегти його?
Я дуже люблю нашу велику сім’ю, і я рада, що вони обсипають моїх дітей любов’ю і подарунками. Але в кожної мами є свій спосіб зберегти розум, вірно? І для мене він – періодично розбирати завали іграшок, поки діти цього не бачать.