Героїня цієї історії завжди мріяла народити дитину природним шляхом. Проте реальність змусила пережити терміновий кесарів розтин. І хоча минуло вже пів року після пологів, відчуття втрати й невдоволення собою досі не відпускають її.
«Я виросла в багатодітній родині — маю трьох старших сестер. Усі вони вже давно мами й народжували без ускладнень, швидко й, як то кажуть, за класикою. У нашій родині пологи — це щось на зразок сімейної гордості. Мама завжди жартувала: “Ми народжуємо легко, бо маємо рятувати демографію країни”.
Я ж залишалась бездітною найдовше. І шлях до першої вагітності був непростим. Мені довго не вдавалося завагітніти. Потім — токсикоз, лікарні, постійні загрози.
Але десь з середини все пішло добре. Сили було вдосталь, почала вірити, що все буде так, як мріється. Усі обстеження були чудові, лікарка запевняла, що показань до кесаревого немає. Я налаштувалась на природні пологи.
Та минув 40-й тиждень, розпочався 41-й — жодного натяку на перейми. Я вже була в пологовому під контрактом. Пролежала тиждень у допологовому, і щойно почались дуже слабкі перейми — мене перевели в родзал. Розкриття — ледве палець. Я намагалась бути активною, дихала, ходила, але процес не розвивався.
Після чергового КТГ мені сказали: чекати більше не можна, є загроза для дитини. Не буду приховувати — я благала дати мені ще трохи часу. Та лікарка відповіла холодно й жорстко: “Добре. Але тоді ти ризикуєш народити мертву дитину”.
Не знаю, наскільки це було гуманно, але в той момент я зламалась. І поки мене готували до операції, єдине, про що я думала: я зраджую себе і свою дитину. Відбираю в нас щось дуже важливе.
На щастя, все завершилось вчасно — мій малюк зі мною. Так, є певні наслідки гіпоксії, але це можна виправити. Та думки не відпускають: я все ще картаю себе. Що я зробила не так? Чому не змогла? Чому я — ніби “неповноцінна” жінка?
Навіть мама, хоч і не прямо, іноді підливає олії у вогонь. Я ділюсь з нею новинами від невролога, а у відповідь чую: “Ну, звісно ж, у кесарят проблем більше”.
На дитячий майданчик я майже не виходжу. Там уже сформувалось коло мам, які охоче діляться досвідом пологів. І кожен такий розповідь — мов ножем по серцю. А коли хтось скаржиться, як важко народжувати, я внутрішньо киплю: “Ти ж не розумієш, яке це щастя!”
Колись я мріяла про велику родину, щонайменше трьох дітей. Хотіла, щоб вони були одне за одним. Тепер — боюся. І навіть думка про наступну вагітність викликає тривогу. Як подолати цей страх, як пробачити собі — я поки що не знаю».