У моєму дитинстві не було крику. . Але було щось інше — невидиме, тихе, липке, що обгорталося навколо мене і не відпускало роками. Це був сором. Мене не карали — мене присоромлювали. Легкими фразами. Поглядами. Порівняннями. Виправленням моїх емоцій і жестів, як ніби я весь час робила щось неправильне просто тому, що була собою.
“Не сиди так — виглядаєш, як пацан.”
“Навіщо ти так смієшся? Усі дивляться.”
“Ти не якась принцеса. Не вигадуй дурниць.”
“Ну не ганьбися, веди себе нормально.”
Ці фрази в’їдалися в мене, мов сіль у відкриту ранку. Вони не були жорстокими зовні. Але вони ламали зсередини. Змушували зменшуватись. Стискатись. Ховатись. Я навчилася не виділятись. Бути зручною. Не голосною. Не занадто щасливою. Не занадто емоційною. Бо кожна “занадто” — це загроза, що знову скажуть: “Глянь, що ти твориш”.
Я навчилась мовчати, коли хочеться співати. Стояти рівно, коли хочеться бігти. Я навчилась бути тією, яку приймуть — не тому, що вона справжня, а тому, що вона акуратна, стримана, не псує картинку.
І все, чого я хотіла тоді — це щоб мене просто прийняли. Без уточнень. Без умов. Без корекцій. Просто — мене.
Минуло багато років, поки я навчилася відрізняти голос совісті від голосу сорому. І ще більше — поки навчилась говорити: “Я маю право бути гучною. Веселою. Дивною. Сильною. Слабкою. Собою.”
А потім у мене з’явилася донька.
І все в мені перевернулося. Бо я побачила, як вона бігає по калюжах у новому платті й при цьому сміється так голосно, ніби цілий світ створений лише для її радості. Як вона малює небо фіолетовим і каже, що хоче бути космонавткою, акторкою й ветеринаркою водночас. Як вона може ображатись, любити, мріяти — і не соромитись жодної своєї емоції.
І тоді я зрозуміла: я не маю права гасити її світло. Не маю права зручно “виховати” її так, як виховували мене. Я не маю права передати їй ту тишу, якою колись змусили мовчати мене.
Я хочу, щоб вона росла в домі, де можна сміятись з повним животиком. Плакати, не ховаючись. Танцювати без музики. Малювати на вікнах. Мріяти без дозволу. Я хочу, щоб вона знала: емоції — це не слабкість. Гучність — це не сором. Її яскравість — це не проблема. Її мрії — не дурниці.
Бо я знаю, як це — все життя соромитися себе. Виглядати не так. Поводитися не так. Сміятись не так. Бути — не так. І я зроблю все, щоби вона виросла і не соромилась жодної своєї клітини. Щоб не питала в дзеркала дозволу бути собою. Щоб ніколи не ховалася за “нормально” замість “чесно”.
Можливо, іноді буде важко. Можливо, інші скажуть: “Ну якась вона у тебе дика.” Але я тоді просто усміхнусь. Бо краще — дика й жива, ніж зручна й заглушена.
Бо в мені досі живе дівчинка, яку вчили “не вигадувати”. І тепер я — мама, яка дає іншу історію. І з кожним сміхом моєї доньки я ніби зцілюю ту себе. І знаю точно: я роблю правильно.