Я хочу говорити з тобою про все. Не тільки про ті нитки, що пов’язують нас, а й про ті стіни, що нас роз’єднують.
Давним-давно нам здавалося, що ми одне. Та це й було так, коли ми стикалися лише мізинцями.
Але коли ми зустрічаємося цілком, нашу різницю не можна ігнорувати.
Так, я хочу не боятися говорити про стіни. Про стіни, не зустрічаючи стін. Не зустрічаючи відкидання.
Поговоримо про нас
Говорити про стіни, не думаючи про те, що це привід розлучитися. А думаючи про те, що це привід прикласти вухо до поверхні і почути одне одного.
Я хочу мати надію бути зрозумілою. Або хоча б почутою. Я хочу узаконити те, що ми різні.
Настільки різні, що навряд чи хоч на один відсоток зможемо проникнути в реальність одне одного. У нас різні тіла і хіба думки. Ми взагалі чоловік і жінка, а це як два всесвіти. Два великі різні світи.
Я не хочу руйнувати стіни. Нехай вони будуть. Але нехай також будуть вікна і двері.
Я хочу зустрітися. Зустрітися у своїй різниці. Зустрітися в тому, що ми настільки окремі й настільки далеко одне від одного, наскільки це можливо.
Припинити намагатися переробити одне одного, підлаштувати під свої вузькі уявлення, усікти виступаючі частини, вважаючи їх зайвими. Перестати ігнорувати здоровенну частину айсберга, яка завжди була з нами.
У нас є дуже багато того, що ми ніколи не зможемо сказати одне одному. Або якщо навіть і скажемо, то не будемо почуті. Просто тому, що в нас різні мови і вуха.
Мені цікаво дізнатися, як же ми можемо існувати поруч. Як ми можемо знайти ключ до замка, не намагаючись перетворити іншу людину на такий самий замок. Два замки нещасні й безглузді поруч, як і два ключі.
Я хочу проявити ту паралельну реальність, що рухає нами. Зробити її видимою, відчутною й усвідомленою. Визнати ті складнощі й перепони, що насправді існують.
Я втомилася робити вигляд і зберігати зовнішню форму. У мене немає більше сил. Та це й не дає мені нічого.
Порожнє збереження зовнішньої форми позбавляє того гострого відчуття життя, яке я хочу відчувати.
Я хочу, щоб кожне слово було правдою в конкретний момент. І тоді, можливо, виявиться, що “ні” набагато більше, ніж “так”.
Відмінностей набагато більше, ніж схожості. Окремого набагато більше, ніж спільного. А спільне треба вирощувати, будувати, оберігати. Ставитися до нього не як до даності, а як до подарунка.
Не як до того, що само собою зрозуміло, а до того, що могло б і не статися. Не як до умови, а як до дорогоцінного ресурсу.
Тільки з граничного усвідомлення нашої величезної різниці, з достатньої відстані між нами може виникнути близькість, може виникнути справжнє бажання підійти і зрозуміти. Те відчуття чудесного подарунка, яке близькість несе із собою.
Чи можу я сказати, що кохаю тебе? Боже, якщо бути чесною, мені ще так далеко до цього! Я хочу побачити тебе. Хочу побачити через вікна свого всесвіту твій всесвіт і захопитися. Або хоча б змогти його винести.
Хочу щоразу, долаючи страх, говорити відверто. Хочу знову і знову відокремлювати тебе реального від своїх фантазій.
Перестати затикати тобою свої душевні дірки. Перестати насильно вписувати тебе в життєву картинку, яку хотіла б бачити. Перестати прикриватися тобою від настирливих запитань і соціальних страхів.
Я хочу бути готовою щосекунди приземлитися на свої ноги. Розтиснути руки, зробити крок назад.
Хочу приймати те, що я можу, і чесно розписуватися у своєму безсиллі там, де не можу.
Слухати, чути, і бути поруч. Замість слів “я люблю тебе”…